Черників. Де добре відпочивати, але тяжко жити

Сьогодні вимиранням сіл нікого не здивуєш. В Україні чимало багатих на природні ресурси місцевостей, які не приносять адекватних прибутків своїм мешканцям. Через брак робочих місць і нерентабельність індивідуальних сільських господарств у селах залишається все менше молоді. Особливо складна ситуація у маленьких населених пунктах, що віддалені від міст.

Село Черників

Ми вирішили відвідати одне з таких сіл і подивитися, як живеться його мешканцям. Село Чорників (або Черників, як називають його місцеві жителі) розташоване далеко від міста. До Володимира-Волинського - 21 км, транспорт курсує двічі на день: о 8.30 вранці і о 16.30 пообіді. Продукти у магазин завозять раз на три дні. Тут є медпункт, але пенсіонери скаржаться, що в разі нагальної потреби одна медсестра не зарадить, доки з міста доїде швидка. Медикаменти вона дістає у сусідньому селищі Устилузі, до якого близько 10 км.

Залізнична колія у селі

Австрійську вузькоколійку в радянський час замінили на звичайну

У сусідньому селі Лудині є залізнична станція "Ізов" (на Львівській залізниці часом трапляється, що назва станції не відповідає назві населеного пункту), де працює пані Олена. Вона з чоловіком та свекрухою, кількома котами і псом-вівчаркою мешкає у Чорникові. Діти Олени та Сергія Пацаїв уже одружені (один із синів закінчив інженерний факультет у Харкові, інший навчався у Нововолинську, де й зараз мешкає). У старшого сина кілька тижнів тому народилася донечка, але щасливі дідусь із бабусею не можуть разом поїхати до внучки  - комусь потрібно залишитися на господарстві. А його не бракує: корова, двоє свиней, повен двір птиці. Окрім того, у власності сім'ї 3 га орних земель, з яких третину засаджують картоплею. Утім, із цього сільськогосподарського багатства мало прибутку - картопля дешева, молоко приймають по 2 грн, тому сім'я передає молочні продукти дітям.

Пані Ганна із сином розповідають про долю чорниківських земель

Олена із Сергієм планували, що діти житимуть разом з ними. Але не склалося. Старший син пустив коріння в російськомовній столиці Слобожанщини, молодший живе і працює за 40 км від них, тому час від часу навідує батьків на автівці з польськими номерами, яку, до речі, потрібно "вигулювати" у Польщі кожні п'ять днів. На прикордонних територіях виживати за допомогою близькості до іншої держави - не дивина. Та така близькість має темніші грані. Про них трохи розповіла мати пана Сергія.

Пані Ганні 84 роки. Вона пам'ятає різні влади і режими на території Черникова, але не може сказати, хто з ким воював. Проте бабця Ганя добре знає, як позначилося встановлення кордону на долі її родини. Батько пані Ганни збудував для себе, дружини і дітей великий будинок. Та коли у селі поставили кордон і з'явилася потреба в уведенні митного посту, найбільшу в селі хату - батькову - взяли під "заставу": там поселилися прикордонні служби, а сім'ю вигнали у маленьке помешкання, де в одній кімнаті були кухня, спальня і хлів... У таких умовах родина прожила близько 7 років, аж поки одного дня митники покинули обійстя, а Ганнин батько отримав дозвіл місцевої влади на проживання у власному домі.

Брама і паркан, які відмежовують село від сусідньої держави

Сучасна трагедія Черникова - у його старінні і вимиранні. У селі мало жителів, молодших від пана Сергія. Найбільше демографічне спустошення відбулося в населеному пункті протягом останніх 10-12 років - із 70 дворів у селі тільки 16 нових. І це не дивно: у мальовничому куточку немає газових труб чи інтернетних дротів. Для молоді тут бракує не тільки якісної інфраструктури, а й фінансових та культурних перспектив. Пан Сергій розповідає, що якби не паї, які здає в оренду, то працював би собі у збиток. Щодо культури й освіти, сільським клубом слугує кімната площею близько 16 кв. м, а найближча загальноосвітня школа І-ІІІ ст. розташована за 7 км (раніше у Черникові була початкова школа, та її закрили). Тож молодь покидає село у пошуках кращих перспектив, і нині на місці багатьох будинків чагарники.

На цьому місці десять років тому стояла хата 

Для тих, хто залишився у селі, головним джерелом виживання залишається господарство. Природними ресурсами села користуються не тільки його жителі. Більша частина земельних угідь належить приватному власникові. На полях поблизу вирощують сою, соняшник та злаки. За кількасот метрів у Польщі розпочинається промислова зона - там працює цукровий завод. Як згадує пані Ганна, він діяв іще з давніх часів. До встановлення кордону мешканці Черникова ходили працювати на польський завод. Внаслідок цього, як на більшості прикордонних територій, тут нерідко відбувався міжетнічний обмін між поляками та українцями. Та з тих пір минуло багато часу.

На обрії видніється польська цукроварня

Майже у кожній хаті залишилися давні речі. Пані Ганна під час розмови з нами демонструє столітню маслобійку, ткацький верстат, хвалиться хусткою, яку подарував їй на весілля тато, дістає із шафи материн вовняний кожух, який за сто років не поїла міль. Кімната жінки обвішана вишиваними картинами, на ліжку - з десяток подушок у вишитих наволочках. Щоправда, багато речей, які могли б стати історичною цінністю, не збереглося. Документи про повернення батькової хати пані Ганя спалила. Про збереження історичної спадщини сіл, що вимирають, подбати нікому.

Механічна маслобійка, виготовлена прадідом пані Ганни

Роботи пані Ганни

Поки живуть найстаріші мешканці Черникова, живі його історія й традиції. Найімовірніше, що невдовзі село стане маленькою волинською атлантидою, а молодші вихідці з нього принесуть рештки селянської культури у перспективні міста. Поки що Черників не порушує загальноукраїнської тенденції: у селі добре відпочивати, але важко жити. Та й то, до відпочинку в селах ставляться без фанатизму.