Мир воєнного міста

Документальний фільм "Маріуполіс", режисер - Мантас Кведаравічюс; Литва, Німеччина, Франція, Україна, 2016

Останнім часом стало популярним писати книги чи знімати фільми про війну. Зробити це переконливо – надскладне завдання, особливо якщо автор не пережив її на власному досвіді. Та війна має багато облич – це не тільки події на фронті, а й те, що відбувається з цивільними людьми: як вони живуть після бойових дій, що думають і відчувають, коли ходять розгромленими вулицями, чи змінюються їхні погляди і діяльність.

Показати іншу грань життя воєнного міста наважився литовський режисер. У лютому 2016 року на Берлінському міжнародному кінофестивалі дебютував фільм Мантаса Кведаравічюса «Маріуполіс». Ідея зняти цю стрічку виникла випадково: навесні 2015 Кведаравічюс працював над ідеєю документального фільму про грецьке поселення Статіс поблизу Маріуполя. Коли ж відвідав це місто (за словами режисера, «найбільш кінематографічне із усіх, які бачив»), вирішив зняти картину про його життя під час війни, «про людей і обставини, цінність кожної хвилини».

Січень 2015 став трагічним для жителів Маріуполя та агломерації. Тоді проросійські терористичні угрупування увірвалися на територію міста, обстріляли блокпости українських військових і кілька житлових кварталів. Унаслідок цього загинуло тридцять осіб і більше ста було поранено. Обстріли з градових установок продовжувалися ще протягом деякого часу.

Ці події і їх наслідки – тема стрічки. Та головний акцент у ній – життя міста в умовах непроголошеної війни. Спокій під час бойових дій. У ній мінімальна кількість кадрів з вибухами й обстрілами. Режисер зумів показати розмірений плин буднів жителів міста у найважчих умовах. Крізь історії окремих людей ми бачимо місто в різних іпостасях: воно портове, індустріальне,  провінційне (іноді занадто – може, тому що зйомки відбувалися у сусідніх селищах Широкиному і Сартані), але зі своїм культурним життям.

«Маріуполіс» побудований на контрастах. Зокрема, у ньому багато сцен, коли одні й ті ж люди зображені в різних умовах: до, під час і після обстрілів. Режисер «погрався» зі змішуванням високого і прозаїчного: постановка античної п'єси у приміщенні міського клубу з облупленими стінами, крупний план Венери Мілоської в ореолі мух, чоботар-вірянин, у майстерні якого красуються портрет Брежнєва, погруддя Леніна і Сталіна.

Нотка іронії відчувається у зображенні захоплень мешканців Маріуполя. У побуті містян досі простежується тяглість за радянським минулим. Так, багатьом маріупольцям імпонують російські пісні, радянські діячі і герої, свята (зокрема, дев’яте травня), хтось і досі сумує за «Эхом Москвы» і радянськими карбованцями. Творці фільму побіжно висвітлюють протилежні позиції у сприйнятті днів жалоби тощо. Та ця іронія не зла. Умови, в яких жили ці люди протягом останніх десятиліть – далеко не українські, і ми розуміємо їхні політичні причини. Утім, фільм допомагає краще збагнути настрій населення тепер, місце «українськості» у житті пересічних жителів Маріуполя.

Цей фільм має ще одну особливість, яка відрізняє його від багатьох документальних стрічок – у ньому немає «розкритих» героїв. Головний і єдиний герой фільму – місто. Усі інші персонажі, які з’являються на екрані, немов пазли, вибудовують багатогранний образ цього багатоликого «створіння» до і після війни. Він десь перегукується із прозою Бальзака – така собі «Людська комедія», вміщена у дев’яносто шість хвилин.

Крім того, глядача «підкуповують» щирі крупні плани, а деталі «чіпляють» за живе. Не тільки українського глядача – на Берлінале європейська аудиторія активно долучилася до обговорення фільму і цікавилася зображеними реаліями. І це не дивно. Перший фільм режисера «Барзах» (2011) про російсько-чеченську війну також відомий у Європі. Можливо, певну роль у цьому відіграло те, що «Маріуполіс» – «дитя» не власне українського виробництва. Його спільно створили Україна, Литва, Франція, Німеччина.

Головною ідеєю стрічки здається те, що після паніки і жахів завжди повертається звичний ритм буття.  Люди і далі народжуються, одружуються, помирають, робітники ходять на завод, браконьєри незаконно виловлюють рибу, самодіяльні артисти виступають на сцені міського клубу.

 Звісно, для декого життя змінюється кардинально. І тільки розгромлені будинки, крамниці, продірявлені стіни і сліди на асфальті нагадують про минулі жахи. Залишається тільки пам’ятати про все, що сталося, і жити далі.