Розмовний клуб

        

Коли йдеш на розмовний клуб, то треба розуміти, що там треба говорити. А про що  - значною мірою залежить від співрозмовників. Враховуючи, що на такі заходи зазвичай приходять люди, які вперше бачать одне одного, теми не виходять за рамки світської розмови, де не запитують про особисте і політику.

Коли я прийшла, то сіла біля двох людей, які жваво щось обговорювали. Дівчина розповідала про своє маленьке мєшканє у Польщі, а хлопець навпроти слухав її із роззявленим ротом. Спершу мені важко було вклинитися в розмову. Потім дівчина спитала, як мене звуть, поцікавилася, як я пов’язана з Польщею. Але далі розмова не клеїлася.

Згодом біля мене сів чоловік середнього віку, який, очевидно, шукав співзрозмовників. Ми роззнайомилися. Анатолій говорить польською дещо гірше, ніж я, тож його речення могло виглядати приблизно так: “Мам надєє, что о том бенджєми мувіч позже”. Польсько-російський суржик. Зрештою, так розмовляли приблизно половина з тих, хто прийшли на розмовний клуб.

Ми поспілкувалися про багато речей, запитували здебільшого про мотивацію вивчити польську, дискутували про перспективи роботи в Україні. Серед охочих підтягнути мову для себе, а не для переїзду в Польщу на постійній основі, здається, я була єдина.

Фото: VideoBlocks

З Анатолієм у нас дуже розходилися погляди на те, чи можна жити в Україні на гідному рівні. Його філбософія тримається на беззаперечному перекладанні відповідальності на політиків. Толя вважає, що наша влада абсолютно не дбає про людей, тому краще виїхати до Польщі.

- Але ж якщо всі виїдуть, від цього країні не стане легше вийти з боргової ями, - марно намагалася заперечити я.

- На все треба гроші, а якщо їх нема - то нема нормального життя.

Мій співрозмовник з десять разів повторив слово “пєньондзе”, тому склалося враження, що він сфокусований саме на грошах.

На мій подив, Анатолій виявився колегою-копірайтером, але поки безробітним, тобто фрілансером. Чоловік родом з Алчевська, де закінчив філологічний факультет Гірничо-металургійного університету. Потім він багато подорожував. Якийсь час працював у Польщі на заводі, а потім отримав травму і повернувся в Україну.

Наприкінці нашої розмови Толя запитав, що ще, крім походів на розмовний клуб, роблю по суботах - чи ходжу на фільми, виставки. Я мала необережність сказати, що ходила на один український фільм.

- Мабуть, про любов? - Анатолій не чекав від мене руйнування стереотипів.

- Про неї теж, а ще про життя в 1990-ті.

- Там про те, як союз валився? От можна питання: коли Крим відділяється від України - це погано, так? А коли Україна відділяється від союзу - це погано?

Я намагалася ухилитися від відповіді і пояснити, що робити такі порівняння некоректно, що все набагато складніше. Чоловік не хотів мене слухати. Напевно, вже тільки за підтримку українськості Криму я стала в його очах лютою бандерівкою. А для мене стало ясно, чому він так хоче виїхати з України.