Чого бідний — бо дурний, чого дурний — бо бідний

"The destiny of nations depends on how they nourish themselves." 

Jean Anthelme Brillat-Savarin

*Warning: все написане є суб'єктивною думкою авторки, що базується на власних спостереженнях та припущеннях і не претендує на наукову точність. 

Мене завжди мучило питання: чому так вийшло, що котрісь нації процвітають, а інші розвиваються повільно, попри гарний потенціал. Якщо говорити конкретно про Україну, нам не бракує сировинних ресурсів (за винятком хіба паливних), кваліфікованих кадрів, підприємницької жилки і туристичних принад. Але цього недостатньо для переходу від екстенсивного до інтенсивного розвитку економіки, характерного для більшості "просунутих" країн, в якому основну роль відіграє не кількість, а якість.

Коли люди хочуть вирішити якусь проблему, вони йдуть до психолога: розмовляють, аналізують себе, поки нарешті не докопаються до проблеми. А як зрозуміють, що причина їхніх невдач чи в низькій самооцінці, чи в дитячій травмі, чи в надмірній прив'язаності до батьків, то зможуть нарешті подивитися на себе збоку і подумати, що робити далі. Набагато гірше — коли людина так і не розуміє, чому все йде шкереберть, і думає, що нема сенсу щось змінювати.

З країною те саме: ми віддавна маємо "травму", а може й не одну, яка загальмовує поступ. Гноблення з боку сусідніх держав зміцнило комплекс національної меншовартості. Комуністичний режим з його морами, репресіями, переслідуваннями, катуваннями привчив одних до радикального опору, інших — до пристосуванства. Здати сусіда за те, що зірвав колосок із колгоспного поля в часи голоду — запросто, аби лише заручитись довірою ПАРТІЇ. Вкрасти щось із заводу - гріх, але діти вдома голодні.

Ніщо не минає безслідно. Радянський період залишив величезний відбиток на свідомості українців. Банально, коли людей постійно принижують - вони почуваються приниженими. Так сформувався стійкий топос жертви. Ми можемо зняти хоч десяток фільмів про трагічну долю українського народу, та тільки чи допоможе це змінити щось на краще? Безумовно, варто зберігати свою історичну спадщину, але й не жити тільки цим. Буде більше користі, якщо стежити за новими тенденціями, зокрема в сфері науки, технологій, мистецтва. Варто показувати світу, чим ми особливі — у нас справді багато розумних і талановитих людей, красивих місць, креативних ідей...

А ми... А що ми? Здобули незалежність — час працювати над освітою, боротися із корупцією і менше покладатися на політиків. Тягнули-тягнули, поки брат-Каїн не почав допомагати жити. Або радше продовжив допомагати, ще з часів Переяславської ради.

Частково через війну, частково — через згадану "травму" у нас усе не на часі. Не на часі інтерактивна дошка в сільській школі, де вбиральня досі на вулиці. Не на часі інвестиції в знання мов, коли не знаєш, чи вистачить грошей на харчування і плату за житло. Не на часі похід у театр, коли маєш одне пальто на десять сезонів. Не на часі історія, коли заробляєш закордоном на власне житло чи ремонт у ньому, почуваючись рабом у чужій країні. Не на часі, коли хоча б дріб'язкову частину тих невеликих грошей віддаєш на підтримку армії.

Не всім аж настільки сутужно. Але деколи здається, що ми застрягли на нижчих щаблях піраміди Маслоу і карабкаємося, карабкаємося, часто сповзаючи вниз. Голодні в прямому і переносному значенні — до мандрів, історії, мистецтва — ми не можемо той голод повністю втамувати, бо письменники, митці, науковці — так само голодні. І як вийти із цього зачарованого кола?

Для підйому східцями цієї піраміди потрібна гарна освіта, яка відкрила б можливості. Які були перспективи у пересічного селянина за совка, коли людина не мала права виїжджати до міста без документів, а паспорт могла отримати після 30-40-ка років? Щоб бути на вищому щаблі піраміди, необхідне гарне виховання. Чи вистачалося часу людям, які по 12 годин гарували на заводах, щоб виховувати своїх дітей. А особливо, якщо їх було по 8-12 у сім'ї (сексуальна освіто, привіт).

Зараз у нас свої виклики. Але й водночас більше можливостей. Нам не довелося чекати падіння "залізної завіси", щоб побачити світ. Але ми мусимо руйнувати залишки завіси, яка міцно вкоренилася в головах багатьох. А ще - вчитися новому, зберігаючи власну ідентичність. І те, як виглядатиме країна за десятки років (пробачте за пафос), залежить від здатності принести з заходу корисне, не відцуравшись від свого культурного стержня.

Фото: unsplash.com

"Травма" мовби передається з генетичним кодом. Але вона не вічна. Може, молодші покоління, які вже менш травмовані і мають тверде відчуття національної гідності, зуміють дати раду. Як? Створюючи бізнеси, розвиваючи громадську діяльність, самовдосконалюючись і відкриваючись до світу. І тільки тоді, коли повірять, що є не жертвами, а господарями свого життя.